Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум’я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик —
як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком —
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах — як море в перископі,
І спомин той — як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.

Я не знаю, що ти скажеш,
Але я забув
Білий сніг твоєї шкіри
І пелюстки губ.
Я забув, чому не спиться,
І про що співає птиця,
І куди тече туман…
Я стомився…
Уже весна, а нам –
Війна, війна, війна.

Я стискаю міцно зуби,
Дивлячись альбом,
Кольорове наше щастя,
Апельсинний сон.
І течуть пахучі ночі,
Я тебе смертельно хочу,
Але застує стіна сірі очі.
Уже весна, а нам –
Війна, війна, війна.

Завтра рано до намету
Прийде командир,
І ми всі почуєм раптом,
Що почався мир.
І ми будем танцювати,
А тоді листи писати,
До побачення, зима,
Закінчилась…
Уже війна, а нам –
Весна, весна, весна.

Кожен носить у грудях птаха. Кожен – свого калібру.
Хтось гусака важкого чи, може, горлицю сіру,
хтось вертляву синицю чи мерехтливе колібрі. 
А він носив журавля, що все поривався у вирій.

Тут на фронті всякого птаства чимало.
Є і орли, і соколи, навіть крикливі сойки.
І коли те птаство хлопцям з грудей вилітало,
Чути було за обрій клекіт, ячання, зойки.

А він носив журавля, і той просився на волю.
Часто лупив по серцю крилами всередині 
І нарешті прорвався вгору з грудей серед бою,
Вибравши собі небо, тіло лишивши людині,

Тіло порожнє, без птаха, стало важким як брила,
Нащо людині тіло, якщо воно непорушне.
Інколи так буває – людина живе безкрила,
А в ній летить журавель, крилами б’є у душу.

Тільки не чіпайте дітей,
Вони ж зовсім малі їм ще страшно.
Діти не знали війни, злих людей
Їм повірити у це все дуже важко.

Будь ласка, не чіпайте дітей
Вони ж як ніхто вміють щиро сміятись.
Новин не читають, поганих вістей
Їм ще хочеться просто тихенько погратись.

Тільки не чіпайте дітей!
Нехай вони вже знають, що таке втрачати
Що таке мат та російський корабель,
А точніше, куди його посилати. 

Не чіпайте дітей, чуєш!
Їм з цим потім ще далі жити.
Я прошу, залиште в спокої наших людей
Бо деякі просто не встигли попросити…

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

Я усмiхнусь тобi крiзь сльози, їдь
Бо профiль вiтру вранішнього строгий
Твiй корабель у гаванi стоїть
Гoтовий до дороги.

А берег знов пустельний i нiчий,
А чорна буря розпустила крила.
Але я сонце вишила вночi
На тих вiтрилах.

Ти може не повернешся назад,
Далекий голос так спiває тужно,
Твоя любов як дзвін старих балад –
Гiрка i вiдчайдушна…

З твоїх стихiй немає вороття,
Моря шумлять i холодно на свiтi.
Таких, як ти чекають все життя.
Заради митi.

Весняний вітре зустрiчей i втеч,
Покинеш дiм, любитимеш чужинку.
Ти з тих, котрі цiлують спершу меч,
А потiм жiнку…

За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.
Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.
Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, —
я тебе передчую.

Ти мусиш танцювати аркан.
Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і зупинити
цей танець.
Хоч раз
ти стань у це найтісніше коло,
обхопивши руками плечі двох побратимів,
мертво стиснувши долоні інших,
і тоді в заповітному колі
ти протанцюєш під безоднею неба
із криком по-звіриному протяжним.
Щоб не випасти із цього грішного світу,
хоч раз
змішай із ближніми
піт і кров.

Сину людський,
ти стаєш у чоловіче коло,
ти готовий до цього древнього танцю
тільки тепер.
З хрестом за плечима.
З двома розбійниками.
Тільки раз.

На долині туман,
На долині туман упав.
Мак червоний в росі,
Мак червоний в росі скупав.

По стежині дівча,
По стежині дівча ішло.
Тепле літо в очах,
Тепле літо в очах цвіло.

На долині туман,
На долині туман упав,
Білі ніжки в росі,
Білі ніжки в росі скупав.

Попід гору дівча,
Попід гору дівча ішло.
Мак червоний в село,
Мак червоний в село несло.

За дівчам тим і я,
За дівчам тим і я ступав,
Бо в долині туман,
Бо в долині туман розтав.

Життя на осінь поверта,
вечірнім лісом багряніє.
В моєму щасті гіркота,
в моїй любові безнадія.

Не обійти тернову гілку,
людських обмов не обійти,
але світи мені, світи,
світи хоч ти, осіння зірко.

Світи, пульсуючи над садом,
над пережитим і над тим,
що облітає листопадом
таким навальним і густим…

А спалахнеш перед світанням
нехай кохана у вікні,
твоє побачивши згасання,
ще встигне загадать бажання,
що не збулося при мені.

Я до тебе прийду, через гори і доли,
Тільки ти не розпитуй мене, не хвилюй,
Намалюй мені ніч, коли падають зорі,
Намалюй, я прошу, намалюй
Намалюй мені ніч, коли падають зорі,
Намалюй, я прошу, намалюй,
Намалюй, я прошу, намалюй.

Намалюй мені ніч, що зве і шепоче,
Найпалкіші слова, найдивніші слова,
В гами барв піднеси славу темної ночі
Що навколо зірки розсіва…

Ну а сам ти який?
Вечір, день а чи ранок?
Що на серці – чи промінь, чи ніч,
Намалюй мені ніч, коли зорі багряні,
Вирушають у путь, щоб згоріть.
Намалюй мені ніч, коли зорі багряні,
Вирушають у путь, щоб згоріть,
Вирушають у путь, щоб згоріть.

Хай це буде найдовша ніч на землі,
і нас хай не буде видно на цьому тлі,
і вулиці наші, обжиті нами, старі,
хай освітлюють вуличні ліхтарі.

Хай це буде час для мовчань,
час, коли втрачає сенс кожне зі сперечань,
коли немає сенсу прощатися назавжди,
оскільки нікому з нас немає іти куди.

Хай я буду першим, хто все прокляне,
і хай тоді ніхто не почує мене,
хай всі далі думають, що мовчать усі,
що це б’ються хвилі на далекій косі.

Потім усе стане на свої місця
і літньому вечору не буде кінця,
і ніхто не згадає ці сутінки по містах,
тому що найлегше ми забуваємо саме страх.

Але доки час придивляється до темряви у собі,
доки мова змінюється, мов грунт по сівбі,
доки не минуло те, що мине,
доти звертай увагу на головне.

Завжди й постійно поруч були ті,
що вміли триматись любові навіть тоді,
коли не було як триматися взагалі
серед цієї найдовшої ночі, на цій землі.

Завжди були ті, що вибивалися з ночей
і щоразу скріплювали порядок речей
умінням любити й ділитися, ним одним.
Ось їхнє вміння і залишиться головним.

Заговори нині свою тишу, заговори.
Протяги на пагорбах, як прапори.
Око твоє вихоплює з цієї весни
барвники безкінечності і глибини.

Кожного разу, коли вони зустрічалися,
Коли сварилися і сперечалися,
Все перекочувалося і не закінчувалось,
І кожного разу повітря засвічувалось,
З очей виганяючи найменший сумнів,
І історія їхніх дивних стосунків
Не мала продовження і жодного змісту,
Але варта того, щоби її розповісти.

Коли вони втомлювалися і поверталися,
Коли вивітрювалися і не віталися,
Боролися вперто зі своїми видіннями,
І говорили тільки з псами і тінями,
Вони трималися болю і відчаю,
Знаючи, що тільки їхньою вбивчою,
Понівеченою, північною ніжністю
Можна посперечатися з вічністю…

І коли їх вчергове ламало і кидало,
І планети над ними пливли розхитано,
Коли їх знаходили ранками тихими,
Відслідковуючи їхнє дихання,
Вони зупинялися в мороці теплому,
Й освітлювали навколишню темряву
Зірками, сигналками й сірниками,
Переплітаючись язиками.

І кожного разу, коли їх відспівували,
Відстрілювали і хором підспівували,
Ніби життя кримінальних ангелів
Вичитували з церковних Євангелій,
Переповідали їхню історію,
Темну, спотворену і нескорену,
Переписану, недоговорену,
Ними самими вкотре повторену…

Червоні черепиці, оранжеві коти.
А я біжу по східцях, од сонця золотих.
Я трішечки дитина. А трішечки вже й ні.
Горошок синій-синій збігає по стіні.

Горять у сонці оси. Червоні черепиці.
Я трішечки доросла. І помідори в сітці.
По східцях, як по гамі, осяяна, смутна, —
я трішки-трішки мама і трішечки жона.

Горошок синій-синій. Палаючий паркет.
В дзеркальнім магазині — вродливий манекен.
А в самокатів синіх — малинові колеса.
Я трішечки красива і трішки поетеса.

Містечко хворе морем. І маки біля ніг.
І… двадцять, тридцять, сорок, і п’ятдесят — і сніг…
По східцях (чи зберуся?) веду гулять онучку.
Я трішечки бабуся — з онучкою за ручку.

Червоні черепиці. М’яча дзвінкий стрибок.
Горять у сонці спиці і котиться клубок.
Я трішки-трішки сива. Заплакати б мені.
Горошок синій-синій збігає по стіні.

І сімдесят, і далі… І ще, і ще — і все!
Хтось тяжко заридає. Хтось квіти принесе.
По східцях, як по гамі, донизу — о печаль!
І плаче донька-мама і донька-онуча.

Червоні черепиці на пагорбах горять.
Мені ж ласкаво спиться… Кому там докорять?
Це так було красиво — збігать
по сходах
вниз!
Горошок синій-синій, і повні очі сліз…

Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.

Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.

Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.

Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій –
радій, рибо, радій.

Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

Ну, скажи, хіба не фантастично?
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом, небом вічним
Я тебе зустрів і не зберіг

Ти і я – це вічне, як і небо
Доки мерехтітимуть світи
Буду я приходити до тебе
І до інших йтимуть горді ти

Як все буденно, як все звично
Скільки раз це бачила Земля
Але ми з тобою, ми – не вічні
Ми з тобою – просто ти і я

Ну скажи – хіба це не печально?
Що життя без гриму і прикрас
Розкидало штормом п’ятибальним
Наші сни так само, як і нас

Доля часто є несправедлива
Там і тут, так само, як і скрізь
Якось буду я – ти будь щаслива
Нам з тобою більше не зійтись

І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя

Дай мені руку — і підемо
вуличками Старого Києва,
бо лише взимку так сильно
руки шукають рук. 

Дай мені руку — і підемо
повз перукарні і магазини,
бо лише взимку наш подих
так замерзає на склі. 

Гризтимемо горіхи
і мандарини різдвяні,
і розмовлятимем весело
про все, лиш не про любов, 

сніг кольоровий хай падає,
як ниточки серпантину,
в кварталах Старого Києва
на черепичні дахи. 

Прадавня слов’янська казка
про коней, в снігу завалених,
заряджені арбалети
і погляди із бійниць. 

Дай мені руку — і підемо
зимовою тишею Києва
в лестощі давніх спогадів
і голубих завірюх.

– А ти пам’ятаєш… а ти пам’ятаєш мене…
ще не сивого?
А я ще тебе пам’ятаю,
як ластівку з маю. –
Від подиву очі її
стали синіми-синіми:
– Я все пам’ятаю, мій голубе…
все пам’ятаю…

І глянула так –
аж хитнуло від острого болю.
– Я знаю, – стемнів, – що завдав тобі горя немало.
Що, може б, ти… з іншим знайшла собі кращої долі…
Прости. Не хотів.
А виходило якось невдало.

Погладила чуб його сивий,
мов трави схололі.
Всміхнулася так, що вернулася ластівка з маю.
– Якої ж мені ще бажати, мій голубе,
долі,
Коли я твій перший цілунок
і в снах… пам’ятаю?

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
коли до губ твоїх лишається півкроку –
зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко.

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
той шепіт мою тишу синьо крає!
І забуваю я, що вмію дихати,
і, що ходити вмію, забуваю.

А чорний птах повік твоїх здіймається
і впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
півподиху у горлі застрягає.

Зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко…
Але до губ твоїх лишається півподиху,
до губ твоїх лишається півкроку.

Рождає ся кожен двічі,
так мовив німецький пращур.
Спочатку як є – фізично,
а потім – збагнувши нащо.

Під гамір нічної сварки
та крики вокзальних круків
на липкім пероні Харкова
я народився вдруге.

З Левади до Телевежі
я йшов через екс-столицю,
ще мирну, вже незалежну,
і ніч їй відверто личила.

На сходах ХАТОБ, у зливу,
я вперше почув ізблизька
брудну, молодіжну, хтиву,
спокусливу українську.

Ні «парость», ні «солов‘їну»
– хмільні сьогоденні вірші.
Щоб я закохався в країну,
ніхто не зробив би більше.

Ця мова книжкам потрібна
допоки в міському шумі
ці вулиці й підворіття
її заряджають струмом.

Допоки говорять нею
і крашеві, і крінжові
моделі та сутенери,
міняли з Барабашово.

Допоки хлопи кобітам
шепочуть на ній з відлунням
прадавньої мови лібідо
та змішують з поцілунком.

Поетам невипадковим
писати її з натури,
щоб більше сказати мови,
щоб менше літератури.

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір”я,
А з правди, чесноти і довір”я.

У кого — з вірності у коханні.
У кого — з вічного поривання.

У кого — з щирості до роботи.
У кого — з щедрості на турботи.

У кого — з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

Поведи мене в гори, закосичена весно,
Де колись я Анничку в полонині зустрів.
Там блукають лісами молодий Перелесник
І вродливий Чугайстер із легенд бовгарів.

Поведи мене в гори на вечірні забави,
Де танцюють гуцули коломийки гучні.
І вродлива Анничка усміхнеться лукаво,
Щиру пісню від серця подарує мені.

Поведи мене в гори на ту пісню незнану,
Де незаймане слово, де дівочі сліди.
Поведи мене, весно, де Анничка кохана,
На високії гори ти мене поведи.

людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого можна себе помножити
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти – реальний що ти – існуєш
людина ж бо в себе не надто вірить
все свідка для себе шукає якогось
нема людини – спіймає звіра
не зловить звіра – віднайде бога
не знайде бога – візьме люстерко
та навіть там себе не впізнає
бо в сóбі бачить обличчя смерті
й не розуміє що смерті немає..
людина сама нічого не може –
ні народитись ні вмерти тихо
побудь же іншим мені мій боже
постій поблизу…
помовч…
подихай…